Інститут законодавства Верховної Ради України

24 лютого 2022 року – найчорніший день сучасної історії України. Вперше після завершення Другої світової війни в центрі Європи розпочалася повномасштабна війна. Брутально порушуючи всі основоположні принципи сучасного міжнародного права, а саме незастосування сили та погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав, територіальної цілісності держав та непорушності державних кордонів, Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію проти України, цинічно назвавши її «спеціальною військовою операцією».

Отримавши відсіч від Збройних сил України, добровольчих формувань, правоохоронців, всього українського народу і розуміючи, що план швидкого захоплення України зазнав фіаско, агресор все більше переходить до не вибіркових атак проти цивільних осіб та об’єктів гуманітарної сфери, що суворо заборонено нормами міжнародного гуманітарного права. Зокрема, за даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, які, явно є неповними, станом на 10 березня 2022 р. зареєстровано 1506 осіб цивільного населення, що постраждали в результаті агресії Російської Федерації, серед них 549 вбитих та 957 поранених. Фактичні цифри втрат є набагато більшими.

У звітах моніторингової місії ООН з прав людини в Україні підкреслюється, що у більшості зареєстрованих випадків до загибелі та поранень серед цивільного населення призвели удари зброї вибухової дії з великим радіусом враження, включаючи обстріли із застосуванням важкої артилерії та реактивних систем залпового вогню, а також ракетні та авіаційні удари. Багато українських міст, зокрема Волноваха, Маріуполь, Чернігів, Суми, Харків, Ізюм, Охтирка, Буча, Ворзель, Ірпінь перетворилися на зону повномасштабної гуманітарної катастрофи, де цивільне населення перебуває під постійними обстрілами не маючи доступу до електроенергії, газу, води, опалення, їжі та медикаментів. Відповідальність за цю гуманітарну катастрофу, спричинену російською агресією проти України, повною мірою несе вище політичне керівництво Російської Федерації на чолі з її президентом В. Путіним.

Враховуючи наведені факти, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України, Національна академія правових наук України, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститут законодавства Верховної Ради України та Київський університет права Національної академії наук України вважають за необхідне поставити питання про порушення в українському суді кримінального провадження проти представників вищого політичного керівництва Російської Федерації, включно з її президентом В. Путіним.

Цей захід сприятиме делегітимізації вищого керівництва держави-агресора й значною мірою ускладнить здійснення ними своїх зовнішньополітичних функцій. Окрім цього, його слід вчиняти паралельно з реалізацією ініціативи щодо створення Спеціального трибуналу щодо покарання за злочини агресії проти України, оскільки вона може зайняти тривалий час і, крім того, наскільки нам відомо, юрисдикцію цього трибуналу планується обмежити лише злочином агресії, в той час як дії вищого керівництва Російської Федерації містять ознаки й інших міжнародних злочинів, в першу чергу воєнних (стаття 438 Кримінального кодексу України «Порушення законів та звичаїв війни»; стаття 441 «Екоцид» тощо).

Порушення в українському суді кримінального провадження проти представників вищого політичного керівництва Російської Федерації вимагає вирішення питання імунітету чинного глави держави від кримінальної юрисдикції іноземного суду. Норма щодо імунітету вищих посадових осіб держави (глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ) від іноземної кримінальної юрисдикції є досить усталеною у звичаєвому міжнародному праві. Водночас міжнародне право є складною динамічною системою, яка перебуває у постійному розвитку, реагуючи на відповідні зміни у міжнародних відносинах. 

У зв’язку з цим маємо наголосити на тому, що в сучасному міжнародному праві спостерігається тенденція до формування принципу індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини незалежно від посадового становища винної особи, що також впливає і на перегляд основ міжнародно-правового регулювання імунітету чинних високопосадовців інших держав.

Безпрецедентність російської агресії, цієї варварської акції, якої Європа не бачила з часу завершення Другої світової війни, змушує наполягати на необхідності запровадження виключень з абсолютного імунітету вищих посадових осіб іноземної держави у випадку звинувачення їх у геноциді, воєнних злочинах та злочинах проти людяності. В свій час ідея судового переслідування високопосадовців ‒ порушників міжнародно-правових норм у міжнародних кримінальних судах також виглядала досить малореалістичною. 

Проте сьогодні в доктрині і практиці міжнародного права є загальновизнаним те, що імунітет не розповсюджується навіть на чинну високопосадову особу, якщо проти неї висуваються звинувачення у деяких міжнародних кримінальних трибуналах, в тому випадку коли вони наділяються такою юрисдикцією. Наприклад, перший обвинувальний акт проти президента Югославії С.Мілошевіча був висунутий тоді, коли останній ще був чинним главою держави Союзна Республіка Югославія.

Наша позиція полягає в тому, що чинну в міжнародному праві заборону міжнародних злочинів, зокрема геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності, слід розглядати як імперативну норму сучасного міжнародного права (норму jus cogens), в силу чого вона повинна мати пріоритет над тими нормами загального міжнародного права, що надають імунітет вищим посадовим особам іноземної держави. Міжнародно-правова заборона геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності спрямована на захист інтересів міжнародного співтовариства в цілому, а отже міжнародні злочини несумісні з будь-яким видом імунітету, який захищає окремих осіб в силу їх офіційного становища.

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України;

Національна академія правових наук України;

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого;

Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Інститут законодавства Верховної Ради України;

Київський університет права Національної академії наук України

Матеріали опублікували: Прес-служба НАН України